На фото: радіотелескоп 'Уран-4', село Маяки, Одещина, автор - Oleksandr Malyon
Територія водно-болотних угідь – це колиска цивілізації. Майже усі великі цивілізації та античні держави були засновані "народами ветландів" (wetland - волога земля, прим.Open.Дністер). Межиріччя Пониззя Дністра та Дністровського лиману не стали виключенням. Сучасна територія Одещини у пониззі Дністра до Чорного моря - одне з небагатьох місць на планеті, де розумне життя існувало понад 100 тисячоліть. У ДНК цієї землі зашито багато народностей, але, разом з тим, це місце завжди було українським - від прадавніх часів до сьогодні, до складу б яких держав не входили ці території.
Перші ознаки перебування людей належать до епохи верхнього палеоліту (58-38 століття до н.е.), а першими людьми, які оселилися на цих територіях були неандертальці, що жили біля сучасного села Іллінка Усатівської громади.
У 1972 році вчителька школи Ірина Пономаренко разом з учнями неподалік від печери знайшли цікаві камінці та кісточки - вони виявилися стоянкою давньої людини. Це були не наші предки, а представники "паралельного людства" - неандертальці. Сучасна наука вважає, що вони розвивалися паралельно до людини сучасного типу – homo sapiens sapiens, - але вимерли. Матеріальну культуру європейських неандертальців називають мустьєрською (назва за стоянкою Ле-Мустьє на південному заході Франції, де знайшли вперше характерні знаряддя праці).
Експонати краєзнавчого музею у селі Іллінка
Змішані племена епохи енеоліту (мідно-кам’яної доби) та бронзи
У курганах на околицях сучасних Біляївки та Маяків були знайдені поховання епохи бронзи. У цей період людство від кам’яної епохи перейшло до виготовлення бронзових знарядь праці, зброї, почало займатися кочовим скотарством. Саме у сучасному селі Усатове, що неподалік від Біляївки, археолог Михайло Болтенко у 1921 році знайшов докази присутності пізнього етапу Трипільської культури у цій місцині. Прадавня Трипільська цивілізація на території України – це унікальне явище в історії людства, спадкоємцями якого є сучасні українці.
Фото з Одеського археологічного музею
Взагалі, тут варто кілька слів розповісти про самого Михайла Болтенка, який зробив не тільки це відкриття. Пізніше він зверне увагу на Козацький цвинтар, що руйнує концепцію російсько-радянської історичної школи про час заселення цього краю, дослідив пам'ятки довньоруської епохи X-XIII століть та довів важливу роль Київської Русі у розвитку краю, знайшов підтвердження заселення цих територій до появи греків. Він був поліглотом, людиною надзвичайної ерудиції, учнем видатного археолога фон Штерна, хранителем та директором Одеського археологічного музею до 1921 року. До кінця життя працював в Одеському університеті.
Багато пам'яток усатівської культури знайдені саме у пониззі Дністра. Давнє поселення Усатівської культури розташоване на плато над Хаджибейським лиманом на Шкодовій горі біля Одеси. Дослідники знаходили пам'ятки цього періоду у Маяках, Граденицях Біляївської ОТГ.
Фото з Одеського археологічного музею
Вчені припускають, що усатівці були осідлими скотоводами та риболовами, землеробство великої ролі в їх житті не відігравало.
Кіммерійці
кінець Х – початок VII ст. до н. е.
Пізніше степами північного Причорномор'я та пониззям Дністра прокотилися перші європейські кочевники, чию назву не стерла історія. Йдеться про кіммерійців – войовничий тюркський народ. Про них пише історик Геродот:
"... Країна, де тепер живуть скіфи, кажуть, що за давніх часів була кіммерійською... Ще й тепер у Скіфії існують кіммерійські фортеці, кіммерійські переправи, є також і країна, що називається Кіммерією, є й так званий Кіммерійський Боспор".
Він же називає кіммерійців "Дивними козодоями" та мовить про могили кімерійських царів на Дністрі. Ассирійська назва "кімміраї" означає "велетні". Відомі вони з “Одісеї” Гомера, а також з “Книги Буття” - де фігурують, як гімірри. Народ складався з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Археологічні дослідження повідомляють, що, значна частина їх була асимільована скіфами, частина - асимілювалася племенами Кримського півострову.
Стародавнє місто-порт кіммерійців на Миколаївщині
Це найстаріше місто на території України, що згадується у стародавніших джерелах. На сьогодні його залишки знаходиться у заповіднику Дикий сад.
Греки
з VI століть до н. е.
У північному Причорномор'ї на Дністровському лимані обживаються греки, які засновують тут міста-колонії. За словами Платона: "Греки обсіли моря від Гіблартару до Кавказу – наче жаби ставки".
У пониззі Дністра виникають два міста Тіра та Ніконій. Найбільш відомим є місто Тіра (Тірас), а саме так греки називали річку Дністер, яке впродовж історії багато разів змінить свою назву: Офіусса, Тира, Альба, Білгород, Аккерман, Білгород-Дністровський. Це одне з найдавніших міст світу з безперервним життям на його території, попередньо внесено до переліку міст світової спадщини ЮНЕСКО.
Довньогрецьке поселення Ніконій (зараз село Роксолани) називають Одеською Атлантидою, оскільки частину його поглинули води Дністровського лиману. Місто-держава, заснована в VI столітті до нашої ери колоністами чи то з Істрії (місто в сучасній Румунії), чи то з малоазійського Мілету. Зруйнував його у III-II ст. до н.е. соратник Олександра Македонського Зопіріон.
Тут хвилі Дністровського лиману остаточно поглинули Ніконій у 1904 році
Скіфи
VII — III ст. до н. е.
Скіфами греки називали всі народи які проживали в Північному Причорномор’ї. Існують різні версії самоназви цього народу. За однією із версій скіфи називали себе "сколотами" (невідома етимологія слова), за іншою – саками (з іранського "олень"), яке потім перетворилося на "скіф" в грецькій літературній традиції.
Історія Великої Скіфії – державного утворення, яке об’єднало майже всю територію сучасної України, є початком історії державності на території України.
Країна торгує з грецькими містами Північного Причорномор’я, постачаючи їм традиційний експортний товар нашої землі – зерно. У цей час до половини всього зерна, яке споживають Афіни, надходить зі Скіфії. Тут процвітають ремесла, зокрема ювелірне мистецтво та зброярство.
Найвизначніші пам'ятки часу у пониззі Дністра були знайдені у селі Надлиманське Маякської ОТГ, де знаходиться Надлиманське городище - давнє скіфське поселення східного берега Дністровського лиману. На території знайдені напівземлянкові помешкання і господарчі ями. Основні знахідки — це амфори, античні теракоти і кераміка скіфського та гето-фракійського типу.
За рештками, які знайдені у курганах на території сучасної України, відомо, що скіфи були середнього зросту - близько 165 -167 см у чоловіків, і 155 -159 у жінок. Зовні типові європеоїди. Між ранніми та пізніми скіфськими племенами простежується генетична спорідненість, це доводить - вони були автохтонними племенами цих територій (народженими тут, які не звідкись сюди прийшли і нікуди не зникали), а брали участь у творенні майбутнього українського етносу.
Як відзначає історик Михайло Грушевський у своїй праці "Історія України-Русі", “давніша скіфська людність перед сарматським натиском не зникла, лише сховалася під новою назвою головної орди, як раніше під назвою скіфів могли перебувати всякі інші різноплемінні підвладні народи”.
Сармати
II ст. до н.е.-ІІІ ст.нашої ери
У курганах пониззя Дністра, поруч з Біляївкою на межі з селом Маяки, були знайдені свідчення також про сарматський період історії цього краю. На думку лінгвістів, слово «сармат» походить від давньоіранського слова «саоромант», що означає – "підперезаний мечем". Античний історик Геродот вважав їх нащадками скіфів та амазонок. Це кочові іраномовні племена, які підкорили собі степи Півдня України. Уперше ж сарматську могилу розкопали в Ямпільському районі на Вінниччині у 1984 році.
Сарматія описується в третій книзі "Географії" Клавдія Птолемея. Нею він окреслював терени сучасної Східної Європи. Європейська Сарматія простягалася від Карпат до Дону, Азійська Сарматія — від Дону до Каспійського моря.
Назва "Європейська Сарматія" (Sarmatia Єvropє) вперше поміщена на рукописній карті 1467 р. Ніколауса Германуса, який переробив зміст "Географії" Клавдія Птолемея
Античні автори навіть позначають назвою Сарматія територію сучасної України на картах пізньоантичного періоду.
У 1579 р. Абрагам Ортеліус видав мапу «Pontus Euxinus. Aequor Iasonio pulsatum remgie primum …». Це карта басейну Чорного моря. Він позначає сучасні землі України як Сарматія.
Сармати – це не одне плем’я, а сукупність декількох, які прийшли з Центральної Азії: роксолани, сіраки, язиги, аорси та алани. Першими в українські степи прийшли роксолани - “світлі алани”. І досі ще етнонім «Русь», «руські» намагаються зіставити з ім’ям одного із сарматських племен — "роксолани". "Роксоланія" — називали Україну та вихідців з неї. Хоча на сьогодні найбільш вірогідною є гіпотеза про походження назви Русі з іранського (скіфо-сарматського) грунту. Слово "рокс" ("рухс") іранськими мовами означає "сяючий", "блискучий", "світлий", "білий", "головний".
У курганах, поруч з Біляївкою знайдені залишки щонайменше двох давніх сарматських поховань. У них – кінська збруя, зброя, елементи побуту. Споконвіку східний елемент одягу на теренах сучасної України — шаровари — вперше з’явилися саме за часів сарматів. Принаймні перші знахідки були зроблені в сарматських похованнях. У ті часи їх носили і чоловіки, і жінки. У сарматів усі чоловіки і значна частина жінок були воїнами.
Фото з Одеського археологічного музею. Напис засвідчує, що у селищі Біляївка Одеської області знайдено поховання сарматського хлопчика перших століть нашої ери.
Римляни
І-ІІІ ст.
Через античні міста-колонії Північного Причорномор'я, які були завойовані римлянами, на півдні теренів сучасної України поширюється культура античного Риму. її вплив глибоко позначився на подальшому розвитку місцевих народів, у тому числі на формуванні культури предків слов'ян. Найбільше це стосувалося міста Тіри (сучасного Білгород-Дністровського). Місто у римський період носило назву Алба-Юлія.
Готи та гуни
ІІІ-ІV ст.н.е.
У цей період територію пониззя Дністра починають обживати представники черняхівської культури – готські племена. Назву ця культура отримала через першу пам’ятку, могильник у селі Черняхів (нині село Кагарлицького району Київської області).
Відомо понад 3,5 тис. черняхівських пам’яток у трьох локаціях, одна з них – у міжріччі Нижнього Дністра та Дунаю. Тут будували здебільшого наземними глинобитні житла. Знахідки цієї культури свідчать, що її носії виготовляли високоякісний керамічний посуд, мали високорозвинену металообробку (зокрема ювелірну справу), використовували плуг у сільському господарстві.
Українцям вони залишили не тільки матеріальний спадок, а й слова: князь, меч, шолом, полк, дружина, церква, хліб. Усі вони, ймовірно, мають готське походження, хоча й виглядають, як власне українські. Кінець пануванню ґотів настав з приходом зі сходу войовничого народу – гунів. Саме проти цього народу свого часу китайці побудували свою Велику стіну. Завдяки своїй виразно азійській зовнішності, численності та чуткам про їх дикість гунни наводили страх на європейські народи, що сприяло їх швидкому просуванню Європою. На українських землях переселення гуннів спричинило масове залишення носіями черняхівської культури своїх поселень та занепад господарства та створення Імперії гунів.
Ядро сучасних українців: представники антського союзу племен
IV — X ст.
Після занепаду Імперії гунів (370-469 роки) на території сучасної України утворюється Антський союз племен.
Але тут треба невеликий екскурс у більш ранні часи. Слов’яни вперше згадуються під назвою "венеди" в історичних джерелах у І ст. н. е. Пізніше їх стали називати антами й склавинами. Анти - слово іранського походження, означало "люди прикордоння", бо жили на межі степу та лісу, становили ядро (за істориком Грушевським) та меншу частину (за істориком Залізняком) етногенезу сучасних українців.
Історик Валентин Сєдов припускав що анти були слов'янами, які увібрали в себе залишки скіфського та сарматського етносів Північного Причорномор'я. Лінгвісти стверджують, що анти в V—VII ст. говорили мовою, близькою до розмовної мови Київської Русі, яка вже мала деякі української.
Анти - народ-автохтон, який безперервно живе на цих територіях, але просувається у міжріччя Дністра та Дніпра повільно, оскільки були землеробами, вели осідлий спосіб життя, тому і пересувалися на нові землі як колоністи, а не загарбники.
З IV ст. н. е. слов’яни фіксуються на нижній течії Дністра, а також на Чорноморському узбережжі.
Готський історик Йордан у книзі «Про походження і діяння готів» (551 р.) писав, що «анти — найхоробріші між ними (слов'янами), живуть над луком Чорного моря, від Дністра до Дніпра, а ці ріки віддалені одна від одної на багато днів ходу».
Однак спочатку озброєння слов’ян було не таким розвинутим, як у їхніх південних сусідів – скіфів та сарматів, а також римлян чи візантійців, і складалося насамперед зі списів і, меншою мірою, з мечів, луків, сокир тощо. Візантійські полководці повідомляють про особливу майстерність слов’ян при сутичках у лісах, вистежуванні ворога, захопленні "язиків", переховуванні під водою упродовж годин з використанням очеретин для дихання тощо.
Для кращого захисту вони утворюють союз, куди входять шість великих племен: уличі, тиверці, бужани, дуліби, волиняни, білі хорвати. Також складаються союзи з сарматами.
Антський союз охоплював більшу частину сучасних територій України, зокрема усе Правобережжя між Дніпром і Дністром, в тому числі все північне узбережжя Чорного моря.
Мапа показує Державу Антів близько 560 р. згідно з Френсісом Дворніком
У нижній частині межиріччя живуть тиверці та уличі. Автор "Повісті минулих літ" пише: "А уличі і тіверці сиділи на Дністрі, близькому сусідстві з Дунаєм і була їх велика сила".
Карта розселення східних слов`ян
У 907 р. тиверці взяли участь у поході князя Київської Русі Олега на Константинополь. У 911 р. під час укладання договору з греками від Олега були присутні представники феодальної знаті Дунайсько-Дністровських земель.
Включення союзу племен тиверців до складу Київської Русі відбулося пізніше, близько 40-х рр. Х ст., мирним шляхом. Останній раз тиверці згадуються в літописах як учасники чергового походу князя Ігоря на Візантію в 944 р., коли вони та їх землі знаходилися у складі Київської Русі. У IX-X столітті колишня грецька колонія - місто Білгород входить до складу Київської Русі. Київ зберігав свій контроль над землями уличів та тиверців до кінця Х ст.
У X-XII століття під натиском печенігів та половці тиверці змішалися з племенами часів Київської Русі, а землі пониззя Дністра стають частиною Галицького князівства.
Білі хорвати
XII-XVI ст.
Білі хорвати - слов’янське плем’я, яке жило на території Східної Європи, наймовірніше в районі південного заходу Польщі, заходу України, півночі Чехії, частково на сході Німеччині. Вони ж проживали на Волині та у східній Галичині. У XII столітті земля пониззя Дністра, аж до Чорного моря, потрапила до складу спадкоємця Київської дінастії - Галицького князівства.
Держава галицького князя Ярослава Осмомисла
За часів князювання Ярослава Осмомисла східнослов’янські племена у верхів’ях Прип’яті й уздовж Західного Бугу, Сяну й Верхнього Дністра – дреговичі, дуліби й білі хорвати – підпорядковуються Русі. Його нащадок, Галицький князь Роман Мстиславович, не зупиняється, намагаючись об’єднати власне всі українські землі, як вони вже починають іменуватися в Іпатіївському літописі з 1187 року, від Вісли і Карпат до Дніпра й Чорного моря.
Литовці
XVI—XV ст.
У 1241 році Русь зазнає монгольської навали. Лише Білгород зі слов’янсько-грецькою округою продовжують існувати, інші відступають. Після поразки монголо-татар у битві на Синіх Водах у 1362 року від литовсько-руських військ, ці землі знову повертаються до Київського князівства, яке тоді було васальне щодо Великого Князівства Литовського.
Литовські князі контролювали межиріччя Дніпра та Дністра, в тому числі на чорноморському узбережжі. За часів литовського князя Вітовта знатний подільський (польський чи, найімовірніше, спольщений) магнат Коцюб Якушинський заснуває місто-порт Хаджибей (або Kaczubyeiow (Кацюбіїв) уперше згадане 1415 року. Саме цю дату дехто з істориків вважає офіційною датою заснування у 1794 році лише перейменованої Одеси. Є також турецька версія походження - за переказом мандрівника і письменника Османської імперії Евлії Челеби "землю фортеці Ходжабай" заснували після 1484 року.
Взагалі, це питання дуже політизоване. Російська імперія, приходячи на нові території, дуже часто намагалася зруйнувати все, щоб розповідати про свій внесок у розбудову. Тому ми можемо бачити матеріальні цінності тисячолітньої давнини, але не побачимо повної картини історії 200-600-річної.
Український інститут національної пам'яті. Відео про історію Одеси, яка раніше була відома, як Кочубіїв та Хаджибей
Поруч з нинішньою Біляївкою у 1421 році з’являється замок на території нинішнього села Маяки – Маяк-Каравул (Maiak-Karawul) на замовлення литовського князя Вітовта – у якості охоронного прикордонного пункту. У пониззі Дністра є низка інших поселень.
1648, карта Гійома Левассер де Боплана, де вперше використовується в картографії назва Україна, як бачимо, на цій карті вже є фортеця Маяки
Татари, турки, молдовани та українські козаки
XV-XVIII ст.
У XV столітті Османська імперія і Кримське ханство завоювали узбережжя Чорного та Азовського морів. У 1484 року османські війська взяли під свій контроль міста Кілію та Акерман. У 1548 року Османська імперія заснувала свою провінцію з центром у Білгороді — Акерманський санджак.
Наприклад, у пониззі Дністра на території Біляївки, Ясьок, Кагардика є місцевість, що називається Калудорова балка, яка, скоріш з все, має турецьке походження. Ці здогадки підтверджує Олександр Середа, один з найбільш відомих тюркологів сучасної України, Кулу дере (яке місцеві перетворили на Калудер) – це турецька назва, перекладається як “Вежова долина, або долина веж, башт”. Історик, який глибоко вивчає тюркську складову історії південної України, каже, що точно відомо, що на цій території були два інших турецьких поселення, а у Біляївці, ймовірно, знаходилася сигнальна чи охоронна вежа. Тут могла бути переправа на Паланку.
Водночас, тут вже було чимало козаків, які тікали з різних причин на “Ханську Україну”, територію між Дніпром та Дністром у північному Причорноморї. Адже ці землі адміністративно входили до Османської імперії, але майже не мали великих міст.
Так, наприклад, за російсько-радянською версією, місто Біляївка, яке знаходиться у пониззі Дністра, засноване Чорноморськими козаками у 1792 роком. Разом з тим, у відомостях Чорноморського козачого війська ніколи не вказується назва "Біляївка" - лише Головківка. Разом з тим паралельно з Головківкою на картах тих часів вказується поселення Біляки (карта Івана Ісленьєва) або Біляївка (атлас Франца де Воллана).
У книзі "Ханська Україна" протоіерея Лебединцева окремо визначаються Головківка та Біляївка. При чому позначається, що Головківка - це поселення на Білому озері. Дуже дивно, що він наводить дві назви. Список не такий великий, щоб помилитися. Він описує той час, коли з Біляївки відправили за Дунай Чорноморське козацтво. Тож, питання, чи не йдеться про те, що тут були вже хутори? Більш давня частина знаходилася в районі річки, а з часом злилися в один населений пункт?
З книги "Ханська Україна", 1913 рік
На жаль, історія нашого краю саме цього періоду зберіглася набагато гірше, ніж навіть тисячолітньої давнини.
Відео Українського інституту національної пам'яті про Ханську Україну
Одним з яскравих свідчень цього є Куяльницький козацький цвинтар.
Першим на Куяльницьке кладовище як на предмет культурної спадщини звернув увагу археолог та директор Одеського історико-археологічного музею Михайло Болтенко.
Краєзнавця Роман Шувалов видав у 1992 році брошуру з описом могил, малюнками та позначками з розташуванням. Чоловік був переконаний: на цвинтарі хоронили спочатку вихідців із Запорізької Січі, які тут оселилися після її ліквідації, а згодом і чорноморських козаків. Найстаріший хрест датований 1791 роком, тобто встановлений за три роки до офіційного перейменування Хаджибея на Одесу.
Водночас такі цвинатарі з козацькими могилами знаходилися на всій території пониззя Дністра - описані вони у монографїі Ігоря Сапожникова "Кам'яні хрести степової України" (XVIII-першої половини XIX століття). Їх було багато на території сучасних Кагарлика, Троїцького, Градениць, Маяків, Великого Дальника тощо. У 2021 році Міністерство культури та інформаційної політики України занесло найстаріше козацьке кладовище Одеси до Державного реєстру нерухомих пам'яток.
Одним з найбільших етнічних спільнот пониззя Дністра були молдовани. Вони почали оселялися на території сучасної України з V та VI століття. У прикордонних українських регіонах виникали компактні поселення, відбувалося змішування українського та молдавського населення. У пониззі Дністра про їх присутність у давній історії говорять традиції та місцева кухня.
Росіяни, французи, поляки, німці, греки, англійці, болгари, вірмени, євреї та інщі народи
XVIII - початок XX ст.
У лютому 1788 року царат створив особливе Чорноморське козацьке військо з колишніх запорожців під керівництвом запорізьких старшин Сидора Білого та Захарія Чепіги. Російський генерал Кутузов перед боєм особисто прибув до козацького коша повернути військові клейноди Запорізької Січі, відібрані при розгромі Січі російськими військами.
Козацька кіннота оволоділа околицями Хаджибея, й після нетривалого, але запеклого штурму, взяла фортецю. Як писав Хосе де Рібас, перемогу відзначили в грецькому шинку під звуки козацького гопака. Тоді ж українські козаки захопили турецькі фортеці Акерман (нині м. Білгород-Дністровський) і Тягиню (нині м. Бендери в Молдові). Також українські козаки разом із російськими військами брали участь у штурмі турецьких фортець Тульча, Ісакча й Кілія. Українські козаки під керівництвом Антона Головатого в результаті раптового штурму захопили турецьку фортецю на острові Березань.
Пам'ятник Антону Головатому в Одесі
Для заселення територій сюди запрошують усіх бажаючих з різних міст Російської імперії та Західної Європи. Зокрема, у пониззі Дністра з'являється безліч німецьких колоній. Однак точно визначити скільки національностей проживало зокрема у пониззі Дністра - досить складно.
У 1897 році в Російській імперії через сто років після захоплення краю проводять перший і єдиний всезагальний перепис населення. Графи "національність" там не було, натомість було питання про рідну мову. Вже тоді в Російській імперії мова стала ідентифікатором національності. Історик Олександр Бабич звертає увагу, що українську мову взагалі не додали до переліку можливих. Тоді вже вийшов Валуєвський циркуляр та Емський наказ, які забороняли використання української мови.
Водночас, збережені інші листи, де пропонують обрати не окрему мову, а варіант російської мови. Українську мову називають "малорусской".
Таким чином, вказують у переписі, що 53,48% мешканців Херсонської губернії (туди входить вся Одещина) ідентифікують себе українцями, 21% - росіянами, 11,8 - євреями, а в Одесі - лише 9,39% користуються українською. Цікаво, в Україні переписні листи збереглися лише по деяким губерням, у Херсонській збереглася частина - тільки по Одесі.
Карта території Півдня України з огляду на визначення української мови як рідної. Зверніть увагу, що інформація саме по місту є тільки щодо Одеси
Для порівняння динаміка визначення рідної мови основними групами населення Одеси за переписами різних років.
| мова | 1897[14] | 1926[11] | 1989[15] | 2001[16] |
|---|---|---|---|---|
| російська | 49,1 | 66,1 | 71,0 | 64,8 |
| українська | 9,4 | 10,1 | 24,6 | 30,4 |
| їдиш | 30,8 | 19,8 | 0,2 | 0,04 |
Також можемо порівняти інформацію по Біляївському району з пониззя Дністра, звісно, більш сучасного періоду, оскільки раніше ця територія у переписах не виокремлювалася.
| Кількість (тис. осіб) |
У % до підсумку
|
2001 рік у % до 1989 |
|||
|
Біляївський район |
104,7 |
100,0 |
100,0 |
100,6 |
|
українці |
86,2 |
78,5 |
76,7 |
103,0 |
|
росіяни |
12,3 |
11,7 |
16,6 |
71,1 |
|
молдовани |
2,6 |
2,5 |
3,5 |
72,2 |
|
болгари |
0,7 |
0,7 |
0,7 |
100,0 |
|
білоруси |
0,6 |
0,6 |
0,8 |
75,0 |
|
вірмени |
0,4 |
0,3 |
- |
- |
|
цигани |
0,3 |
0,3 |
0,4 |
75,0 |
З 1917 по 1921 роки Одещина та пониззя Дністра входять до складу УНР (Української народної республіки).
За часів Радянського періоду історії краю перепис проводили кілька разів. Цікаво, що організаторів перепису 1937 року, які проводили і попередній у 1926 - розстріляли. Тривалий час він був засекречений. Чому так сталося, пояснюють двома причинами: 1) надзвичайно високий відсоток "віруючих", що показувало провал атеїстичної політики; 2) надзвичайно низький показник українського населення, що було свідченням людських втрат під час голоду 1932-1933 років. Через два роки – у 1939-му був проведений повторний перепис населення. Обидва вони засвідчили суттєве зменшення українців. Однак у другому переписі різниця була меншою.
Пізніше до 1991 року ці території входили до складу Української Соціалістичної Республіки Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
З 1991 року і нині пониззя Дністра повернулося до України. Наступний перепис обіцяють провести у 2023 році.
Це лише дуже стислий та невеликий опис історії цього краю. У ньому є багато таємниць, але одне відомо точно, це наша земля, яку варто оберігати, цінити та любити. Це не тільки земля наших предків, а й земля наших дітей.
Хочете більше текстів на екологічну тематику, розповідей про унікальні місця на Дністрі, про живий світ річки та прибрежних територій - підтримайте фінансово розвиток ресурсу Open.Дністер за цим посиланням.
20% від донейтів ми витратимо на екологічні заходи на території пониззя Дністра.
Фауна
Екологія
