Золота Долина України, територія, за яку століттями змагалися різні народи, сховали хвилі Дністра. Хоча Бакота є одним зі свідчень, що безперервність життя на берегах Дністра зберігалася з найдавніших часів. 16 тисяч гектарів родючих земель, 100 гектарів лісу, безліч виноградників та садів і 28 зниклих сіл, унікальне місце історії України – все поглинули хвилі Дністра 27 жовтня 1981 за наказом московської влади.
🏕️ Детальніше про активний відпочинок на Бакоті можна дізнатися на сайті: https://bakota.com.ua
Людей змусили зруйнувати рідне гніздо
Офіційно метою було зведення каскаду гідроелектростанції на Дністрі. Однак хіба можна лише цим пояснити низку кроків, які зробила радянська влада під час затоплення села?
-Люди мали своїми руками зруйнувати своє родинне гніздо, інакше вони не отримали б компенсації від держави, - розповідає Тарас Горбняк, мешканець та дослідник історії знищеного села Бакота, - ти сам мав зруйнувати свою хату, вирубати дерева в своєму садку. Мав знищити все, що наживали роками твої діди та батьки. В іншому випадку не отримаєш до основної суми 700, 800, 1000 карбованців компенсації.
Науковець Олександр Вікірчак додає: "Якщо під затоплення підпадало кладовище, людей зобов’язували забрати останки своїх рідних. Екскаватором розривали могили, а люди мали збирати руками кістки своїх родичів".
Відео Youtube-канал "Голоси Дністра".
Окрім того, до села привезли бригади з тих, хто сидів у в’язницях. Їхнім завданням було руйнування, викопування "безхозних могил", скидання їх у спільну могилу – та заливання цвинтарів вапном. Дно майбутнього водосховища мало бути голе-голісіньке.
Фото: як виглядала територія штучного озера Бакота до затоплення (район Старої Ушиці). Фото з колекції Андрія Майхера, покольороване Сергієм Толстіхіним
Людям, які виїжджали, не запропонували допомоги з переїздом, вони мали залишити село самостійно. Щось перевозили вихідними, щось вечорами. Бо вдень вони працювали у радгоспах, боялися тавра – “нетрудовий елемент” та покарання.
На нових місцях влаштовували толоки, щоб якомога швидше збудувати нові оселі. Радянська влада жодної допомоги в переселенні не надавала. Від спільної біди рятувала тільки самоорганізація та взаємопідтримка.
Тарас Горбняк згадує, як село вирішило зібратися разом в центрі. Вони розуміли, що вони востаннє вдома, востаннє разом. Їм заборонили переїжджати всім селом та селитися разом. Все, переконували, заради реалізації важливої державної програми, але вони вросли корінням в цю землю. Особливо важко було старшим людям.
- Вони всі разом ішли з дітьми, багато плакали. Село тоді вже не мало електроенергії. Йшли, йшли, дійшли до центру, усі так у круг зібралися, стали на коліна й розійшлися. Розумієте, наскільки оте відчуття такої зрощеності з землею, що воно все таки генетично зберіглося.
Що означає слово “Бакота”
Існує дві версії розшифровки цієї назви:
1. “Бакота – “бокота” – кусень хліба ” (рум.)
2. “Бакота – бажане, чудове місце” (“ба” – приставка, корінь “кот”, “хот” – бажаний).
Більшість науковців підтримує другу версію.
Слово «бакота» трапляється також у культурах різних народів. У Габоні та Конго проживає плем’я бакота (або кота), в Індії є два поселення з такою назвою. Третина жителів села Фитьків, що на Прикарпатті, мають прізвище Бакота, на Волині є село Бакоти, а на Закарпатті — Бакти.
Кельтською мовою «бакота» означає долина, іспанською — заглибина, низ. Румунською — шмат хліба, турецькою — бачити далеко. Тарас Горбняк, дослідник історії села, перераховує всі варіанти:
― А санскрит? Якщо візьмемо за основу слово «кот» — це фортеця. Якщо «бака» — це журавель. Якщо взяти «бахата» — це надлишок чогось, забагато чогось. Якщо взяти скласти два слова «пхата» і «атата» — це означатиме крутий поворот річки під горою. І, нарешті, «пхаті» — вірний, вірнопідданий. Тепер ви мені дайте відповідь: що не відповідає цьому місцю, й що є першим?
Бакота
Історія Бакоти: найголовніші дати
Археологічні розкопки вказують, що на цьому місці вздовж Дністра знаходилося безліч язичницьких святилищ та капищ (храмів), там же знаходили кургани з жіночими похованнями. Ймовірно, через це побутує легенда, що Бакота – це місце жіночої сили та центр відьмацьтва.
1024 рік – перша згадка про Бакоту у літописах, де пишеться про невеличке поселення на берегах Дністра.
1240 – Бакота вперше згадується, як найбільший адміністративний центр Дністровського Пониззя Русі Дольної. Населення Русі Дольної - русинів - називають подолянами. За часів Київської Русі – ця територія належить руським князям, пізніше – відходить до Галицького князівства, Галицько-Волинської держави.
У XIV—XV століттях на цих територіях існувало Подільське князівство, Подільське воєводство, Подільська губернія. Територія простягалася аж до Чорного моря. Столицею Поділля був Кам’янець-Подільськ, а найбільшими містами – Бакота, Теребовля, Звенигород, Брацлав, Калюс, пізніше – Хмельницький, Тернопіль, Вінниця.
1255 – за Іпатівським літописом містом, в якому вже був замок та оборонні споруди, монголо-татарам здав намісник Данила Галицького – боярин Мілей. Ординці вимагали від мешканців знищити Бакотський замок та всі оборонні споруди.
1259 рік – Бакотський замок був зруйнований, а Бакота потрапила в татарське поневолення майже на сто років.
1362 рік – Бакота та придністровські землі перейшли у підпорядкування великого князя Литовського Ольгерда, який розбив на Синіх водах загони татар. Він передав Поділля у керування своїх племінників – братів Коріатовичам. Вони почали відновлювати укріплення, щоб вберегтися від нових набігів татар.
Цей же рік - перша згадка про скельний чоловічий монастир, що знаходився на берегах Дністра. Литовці прийшли в Бакоту та побачили там ченців, про що був запис у літопису – “давно існуючий монастир”.
Бакотський Михайлівський печерний монастир
За легендою, тут жив ченець Антоній Печерський, який пізніше переселився на Київські гори та заснував там Києво-Печерський монастир.
Перші християни тут з’явилися декількома століттями раніше, щонайменше у XI столітті. Водночас, дослідження вказують на те, що на місці монастиря стояло рідновірське капище, найстаріші археологічні знахідки у якому датують ІІ тисячоліттям до нашої ери.
Під час монголо-татарської навали середини ХІІІ століття в печерах переховувались не тільки ченці, але й селяни з довколишніх сіл. За легендою, їм пропонували зректись віри, а отримавши відмову, нападники замурували входи у печери разом з людьми.
Наразі служба в ньому проходить раз на рік – 14 серпня – саме в цей день до нього збираються люди із затопленого села Бакота.
Свято-Михайлівським його нарекли, оскільки на стіні однієї з печер знайшли кириличний напис «Благослови Христос Григорія ігумена, давшого силу святому Михаїлу». Нижче хтось дописав меншими буквами «Григорій воздвиг мсто сє». Отже так отримали згадку про засновника і давню назву обителі – Свято-Михайлівський монастир.
Через затоплення села обвалилась верхня скеля Білої гори, де розташований монастир, разом з нею пішли у небуття печери і усипальниця з настінними розписами і фресками, які створені ще з одинадцятого до тринадцятого століття. З усього набутого століттями збереглися лише залишки келій і поховань монахів, велика кількість руїн Михайлівської церкви.
1431 рік - між Польщею і Литвою було укладено перемир’я, за умовами якого Бакотська волость була визнана нейтральною прикордонною зоною між державами. Жителі Бакоти та її околиць вигнали в 1431 році зі своїх маєтків українських, польських і литовських феодалів, оголосили себе вільними людьми.
1434 рік повстання було придушене польсько-шляхетськими військами, замок зруйнований вже назавжди, а місто поступово втратив своє значення як адміністративний і господарський центр і в документах XVII ст. згадується лише як незначний населений пункт.
Кінець ХІХ століття – починаються археологічні розвідки на території Бакоти. Розкопки були проведені в 1891-1892 роках, але звіти про розкопки не збереглися. У 1963 року об’єднана археологічна експедиція на чолі з І.С. Винокуром виявила низку пам’яток черняхівської культури, слов’янські старожитності V-VIII ст. і давньоруського періоду ІХ – ХІІІ ст.
У 1929-1930 роках проходить колективізація, внаслідок якої в Бакоті створений перший колгосп ім. Калініна. З колективізацією прийшло в село розкуркулювання.
Після громадянської війни і аж до 1940 року по Дністру проходив кордон СРСР і королівської Румунії. Кордоном стає річка Дністер. Бакота стає прикордонним селом. Організовуються прикордонні застави. Кожен крок мешканців села контролюється. Прохід до Дністра – тільки в певні дні під наглядом прикордонника, обробляти город – тільки спиною до Дністра, пасти худобу на березі – заборонено, вивішувати випрану яскраву білизну на ніч заборонено, в нічний час заборонялося, щоб світилися вікна будинків, вводиться обов’язкова паспортизація.
Статус прикордоння врятував село від голоду у 1933 році. У Бакоту демонстративно завозили хліб, аби румуни не побачили чогось зайвого.
Вони пережили війну, пережили важкий голод у 1947 році. Тоді вже не було кому напоказ годувати селян - за рік більше жителів села померло від голоду, ніж загинуло під час війни за 4 роки і 10 місяців.
З 1969 року почалися широкі стаціонарні розкопки в Бакоті (урочище Клин). Тут було простежено історичний процес формування “гнізд” слов’янських поселень першої і другої половин І тисячоліття н.е. і виникнення на їх основі важливого міського центру, яким стала столиця Пониззя – Бакота ХІІ-ХІІІ ст. Для будь-якої держави такі розвідки стали б приводом для глибшого дослідження та збереження цієї спадщини, але не для Радянського Союзу.
У 60-их роках, фактично одночасно з проведення археологічних розкопок, селом пішли слухи – село будуть затоплювати, а людей виселяти.
Село тільки почало оговтуватися. Їхній колгосп – передовик з вирощування лікарських рослин, які постачаються для потреб медичної галузі: ромашка, м’ята, нагідки, мак, подорожник, валеріана, алтей, перець – щедро квітнуть на полях. Після війни відкривається школа, будується музей історії села, бібліотека, новий клуб, дитячий садок, магазин, розширюється господарство відділення радгоспу.
Затопити село? Люди не вірять в це, хоча їм вже забороняють будувати нові хати. На початку 70-х років чутки формуються в чітке розпорядження: жителі діляться на 4 групи: одні купували будинки в різних сусідніх селах і переїжджають туди, інші будують в селі Колодіївка, треті – в с.Гораївка, четверті – в квартири с.Стара Ушиця.
У 1974 році в долині почали працювати оцінювальні комісії. Ці комісії вимірювали все, що мала родина: сарай, хлів, курник, дровітню, туалет, звісно ж, хату. Майно оцінювали в середньому в 3 – 3,5 тисячі карбованців. Гарні гроші – за умови, що зруйнують свій дім своїми руками.
На вулиці поставили бульдозер
Він був нагадуванням – завести його можуть в будь-який момент. Поспішайте. Господарства руйнували люди, дерева й кущі в долині вирубували спеціальні бригади. Потім усе це спалювалось. За проектом нова ГЕС не мала шлюзів, відповідно, не могла пропустити тонни дров, які б сплили на поверхню після затоплення. Коли навколишній ландшафт став нагадувати околиці Хіросіми після ядерного вибуху, сюди заїхали екскаватори, які зрівняли все із землею.
27 жовтня 1981 року село Бакоту зняли з обліку як неіснуюче. Разом із ним зникли ще близько 30 населених пунктів. Тоді ж пустили воду, що прибувала аж до 1987-го. За цей час рівень піднявся на 35-38 метрів.
На фото: золота Долина України, територія, за яку століттями змагалися різні народи, сховали хвилі Дністра. Хоча Бакота є одним зі свідчень, що безперервність життя на берегах Дністра зберігалася з найдавніших часів.
«Підкорись, Дністре!», «Дністер перекрито», «Перемога на Дністрі» – такими радісними заголовками ряснів місцевий часопис «Прапор Жовтня», інформуючи радянських трудівників про новий значний здобуток народної влади.
1987-го вода досягла того рівня, який маємо сьогодні. Бакота – Золота долина України - опинилася під водою.
В Радянському Союзі цю подію називали перемогою людини над природою. Час показав, що це був екологічний злочин. Через будівництво ГРЕС сталося погіршення самоочисних властивостей річки, порушення гідрологічного режиму, зниження рівня і дефіцит води, погіршення якості води, висихання заплав і пов’язані з цим пожежі тощо.
Попри те, що село залите водою, люди приїздять до водної поверхні, щоб “підзарядити батарейки”. Бакота залишається місцем сили.
Як потрапити до Бакоти
Зараз Бакота - це територія Національного природного парку "Подільські Товтри". Найзручніше дістатися на авто з Кам'янця-Подільського, але можна і на громадському транспорті. Потрібно сісти на маршрутку в Кам'янець-Подільському до Старої Ушиці (вона ходить практично кожні 30 хвилин). Скажіть водієві, куди вам потрібно, і він підкаже, де вийти (їхати близько години). Від зупинки потрібно буде ще 3 км добиратися пішки по грунтовій дорозі. Враховуйте, що остання маршрутка назад відправляється десь о 16.00.
Лайфхаки
